Роман Миколаїв очолював департамент освіти та науки міста до 2018-го.
Того ж року його засудили за скоєння смертельної ДТП.
Після дострокового звільнення експосадовець пішов добровольцем на фронт.
Роман Миколаїв — хмельницький освітянин, ексначальник Департаменту освіти та науки Хмельницької міської ради. У 2018-му він, перебуваючи за кермом службово авто, спричинив ДТП. На той момент у машині, разом з водієм, було 8 осіб. На жаль, двоє, а це Наталія Докторук та Олександр Манзюк, загинули. Ще п’ятеро отримали травми. Тоді Миколаїва звільнили з посади й ув’язнили на шість років. У 2022-му його достроково звільнили й він добровільно вступив до Збройних Сил України. Розповідаємо історію експосадовця.
— Ви клопотали про дострокове звільнення: на яких умовах ви раніше вийшли із в’язниці?
— Я відбував покарання в Рівненській області, колонії №131, місто Городок. 18 лютого Рівненський міськрайонний суд прийняв рішення про умовно дострокове звільнення, оскільки своїм ставленням до праці, це називається «за хорошу поведінку», суд звільняє мене умовно достроково. Залишалось мені відбувати два роки й два місяці, — розповів Роман Миколаїв.
Відео дня
— Як змінився ваш світогляд та пріоритети в житті під час цих чотирьох років ув’язнення?
— Я став розуміти, що таке свобода. По-справжньому став розуміти, що це таке, коли ти маєш можливість випити кави коли хочеш; коли маєш можливість погуляти коли ти хочеш. Тоді ти осмислюєш кожен свій крок і осягаєш, що Бог, життя — по-різному люди ставляться. Помилки твої не пройдуть даремно, ти будеш за них платити. Найгірше, що мені довелося платити за свою помилку життям дорогих мені людей і те, що таке не можливо взагалі забути ніколи. Тепер це навчило мене, як не сотню, то десятки разів перевіряти кожен свій крок. Я перестав довіряти людям. Багато моментів, під час суду, розгляду, відкрилося те, що люди не такі, як я думав. Я перестав довіряти. Якщо раніше всі знали, що до Миколаїва в освіту можна зайти, завжди поговорити, бо це відкрита людина, я зараз вже такий не є. Дуже обманувся. Серед близьких, особливо близьких людей, вражала зрада. Я визнав провину на першому суді, в мене навіть не було думок, щоб якось там «петляти». Мене здивувало те, що мене зрадили надзвичайно близькі люди. Я навіть подумати не міг, що таке може трапитись. Люди з якими я їв з однієї тарілки й оце змусило мене абсолютно не довіряти людям. А найголовніше — це цінувати свою свободу та обдумувати кожен крок.
— Ці 6 днів, після дострокового звільнення до початку повномасштабної, які були плани?
— Я хотів відвідати могилу батька. На жаль, тато помер коли я був в ув’язнені. Хотів побути з мамою, зі своїми хлопцями (синами, — прим.автора). Але я не будував далеких планів та розумів, що моя професія буде пов’язана з педагогікою. В мене ненавмисний злочин — він не забороняє мені надалі повертатися в освіту. В якій формі — поки що не знаю.
— Коли я приїхав з Рівного (після дострокового звільнення, — прим.автора) і побачив Хмельницький — я два дні просто ходив по місту і дивися на нього. Він нібито і не змінився, але насправді дуже для мене. Коли я проходжу і звик, що так отакі двері , а там вже будинку двері. Мене це дуже вразило. Я просто ходив і вивчав Хмельницький. А 24 лютого вагань не було взагалі ніяких. Тоді в лютому це активно нагніталося в персі і я розумів, що я зараз звільнюся (там були підготовчі процеси, але я усвідомлював що ось-ось в мене буде дострокове звільнення) і я не думав, що буде війна, але я розумів, що імовірно, як один із варіантів, я потраплю в армію. Ситуація розвивалася не дуже добре. І вже тоді я для себе розглядав варіант, що, можливо, треба буде йти в армію і допомагати своїй країні, — додав військовослужбовець.
— 24 лютого 2022: де ви були, як розпочалося повномасштабне вторгнення і як потрапили в лав ЗСУ?
— 24 лютого о 5-й ранку мене сестра будить і каже, що почалася війна. Я приїжджаю в цю установу (вказує на міський територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, — прим.автора) тут уже була черга, вона аж біля туалету закінчувалася (вбиральні, у парку ім. Шевченка, — прим.автора) і я зрозумів, що в цю чергу не потраплю. Уже 25-го о 7-й ранку я був перший біля військкомату. Вони мене знають, тому здивувалися і запитали, що я тут роблю. В мене довідка була про звільнення, кажу: “Хочу служити”. Добу вони вирішували мобілізовувати мене чи ні, врешті з’ясували, що в мене ненавмисний злочин, отже мобілізовувати можна — на рішення начальника ТЦК. І вже ввечері 25-го мені вручили військовий квиток. І десь через години дві, я вже пройшов ВЛК, я записався в наш 19-й батальйон в театрі Старицького. І за дві години мені зателефонував мій командир взводу і сказав, що збираємося на Озерній на отримання зброї. Відтак 25-го ввечері я отримав зброю, а 26-го був на посаді стрільця 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти 19-го батальйону.
— На яких саме напрямках виконували бойові завдання?
— Був на Харківщині, це коли рашисти стояли за 15-18 кілометрів від Харкова. Ми тоді Харківську окружну обороняли, але зокрема наша рота була на першій лінії, майже впритул стояли. Ми бачили артилерійські спалахи вночі. І навіть бачили як з Бєлгорода ракети випускали, які, до речі, дуже часто падали, бо вони (росіяни, — прим.автора) використовували старі радянські ракети. Був у Куп’янську, потім Серебрянське лісництво ми дійшли до Дібров. Це дійсно було бойове хрещення: там зі своїми ми встигли перестрілятися, як кажуть «friendly fire», коли ти займаєш територію нову, звільняєш її, це дуже таке поширене явище, «friendly fire». Слава Богу в нас всі живі залишилися. Після того нас перекинули з Діброви на Червонопопівку і ми її 9 місяців тримали.
— Яким було найважче бойове завдання?
— Морально — все важко. Кожного разу, як ти виходиш на бойові — ти боїшся. Найважче було фізично коли ми зимою, це було 18-19 грудня, переносили позицію «Кайман» на позицію «Щука». Це треба було 2 кілометри перенести на собі БК до кулеметів, ручних гранатометів. Коли на тобі 32 кілограми власного спорядження і ти несеш, я тоді ніс шість труб, два короби до браунінга (важкий американський кулемет). Зі мною тоді служив мій брат, Юра, і ми підіймаємося, це такий дуже затяжний підйом. Це вже 2 кілометри з цим пройшов, ясно, що ти мокрий вже від того, що ти стільки пройшов цю відстань. І тут — дуже затяжний підйом. І я, не доходячи 50 метрів, кажу: «братан, я зараз здохну», а він повертається до мене і каже: «я вже здох», — жартома розповів Роман Миколаїв.
— Що найстрашніше доводилося бачити та робити на фронті?
— Найстрашніше було бачити загибель Льоні Оксюти, (Леонід Оксюта, позивний «Славута» загинув 1 липня 2023-го під Червонопопівкою на Луганщині, — прим.автора) Олексій (побратим, — прим.автора) виносив тіло Льоні. Він загинув в результаті обстрілу танка, повністю голови не було, втратив частину кінцівки. Я в Дніпро їздив його тіло оформляв і треба було робити відеоконференцію з сином, тому, що при загибелі, коли немає обличчя, треба впізнання родичів по певних деталях тіла. Єдина деталь, яка збереглась — це татуювання. Ви уявляєте, не так сама смерть, як мені треба було зв’язати його сина студента, який в Києві був, щоб він впізнав тіло батька. Це було найстрашніше.
— Дуже добре Льоню знав, він служив в часи АТО, прийшов до нас (19-ий стрілецький батальйон, — прим.автора) коли ми вже були в Харкові в червні (2022, — прим.автора). Це була посмішка нашої роти, він постійно сміявся. І він загинув в той день, коли він не повинен був бути на виході, — розповів Роман Миколаїв.
— Хто вас чекає вдома?
— Мої два сини мене чекають, старшому буде 23 в цьому році, а молодшому – 14. Сини мене мої підтримують. Завжди цікавляться, телефонують, весь час ми на зв’язку. В мене хороші стосунки з їхньою мамою, з моєю першою дружиною. Мама мене чекає. Тато, на жаль, покійний мій. Сестра мене завжди чекає. Є куди повертатися і хочеться дуже повернутися, але є в мене отака дуже дорога мені людина (Олексій «Клім», — прим.автора) і він мене настільки зараз запалює, в хорошому розумінні дає копняка морально-духовного, що я хочу з ним зробити, те що ми задумали (відродити батальйон, — прим.автора).
— Що плануєте робити після перемоги?
— До перемоги я ще не заглядаю, бо є от Олексій, з яким ми маємо зробити велику справу. Тому я підписав контракт зі Збройними Силами України, відтак мої найближчі кілька років в будь-якому випадку будуть пов’язані з армією. Але, якщо ми досягнемо перемоги й держава мене відпустить — я хотів би повернутися в улюблену освіту. Я скучив за своєю роботою. Ось ми з вами стоїмо дивимося на колегіум, тепер це 16 ліцей, в мене всередині все перевертається. Я хочу в освіту. Я свідомо йшов в педагогічний університет. Тому коли буде перемога і держава скаже: «Миколаїв, ти нам набрид, ти нам вже не треба» — я безумовно повернусь в освіту. Можливо, це буде не школа, а ВНЗ. Хочу викладати — свою улюблену історію.
Читайте також:
На фасаді університету в Кам’янці відкриють дошку пам’яті воїну Руслану Козаку
Рідним загиблих військових з Хмельницького вручили державні нагороди
Слідкуйте за новинами Хмельницького у Telegram.